aldanov (aldanov) wrote,
aldanov
aldanov

Вася Лабайчук и Иосиф Виссарионович.

Мелькнула информация, что Потапа и Настяю Каменских на концерте в Тернополе забросали яйцами за то, что они поют на русском.

Кто инициатор?
А вот кто. Пильщик головы Сталина в Запорожье - был там такой, оказывается, открыт был в 2010 году.

лабайчук29073


Безработный менеджер.

Василь ЛАБАЙЧУК, 21 рік. Голова Тернопільського обласного осередку всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Неодружений. Живе з батьками в селі Красносільці Збаразького району. Позаторік закінчив Тернопільський технічний коледж за спеціальністю “менеджер”. Працював на меблевій фабриці, останнім часом – безробітний. 28 грудня минулого року брав участь у спилюванні голови пам’ятника Сталіну біля Запорізького обкому компартії – знімав акцію на відеокамеру.

9 січня його забрали з рідного села міліціонери. Більше трьох місяців провів за ґратами: в камері райвідділу міліції, Запорізькому ізоляторі тимчасового утримання та в слідчому ізоляторі. Зараз, у середньому раз на два тижні, їздить на суд. Загрожує до 10 років ув’язнення – за пошкодження майна в особливо великих розмірах

Чого не вистачало “тризубівцю” Василю Лабайчуку за ґратами - Жареной картошки, "ковбасы",  "курки", хлеба.

Смаженої картоплі й домашнього хліба хотілося в останні дні. За ґратами нормально їсти почав на 14-й день, коли перевели в “івеес” (від російського ИВС – изолятор временного содержания. – “Країна”). У райвідділку годували раз на день, або й на два дні. Приносили в одноразовому посуді картопляне пюре, залите водою – не факт, що перевареною. Часом давали “Мівіну”. Якось привезли вже готову юшку. Я в селі свиням кращу готую, здається.

У перших два дні врятувало те, що сусіду по камері, якого підозрювали в крадіжці мобілки, принесли передачу – хліб і ковбасу. Потім мої батьки передали курку-гриль. Черговий приносив її частинами. Щоразу стояв збоку й збирав у кульок кістки – щоб я часом якусь не заховав і потім нею собі харакірі не зробив.

Условия содержания задержанных. Порнографию показывают.

Телевізор працює цілодобово. Удень крутиться М-1, часом – новини, а вночі – порнографія

Матрац в райвідділку дали на третій день. До того спав на дощаній лавці, з якої стирчали болти. Лавка 30-35 сантиметрів завширшки. Уночі поспав годину-дві на одному боці – треба походити кілька хвилин, щоб спина перестала боліти. Лягаєш на інший бік. Коли принесли матрац, то прокидався все одно. Він постійно сповзав із лавки – треба було поправляти.

Щоб у райвідділі зводили в туалет, часом треба було 3 години товкти ногою в двері. У камері був тільки умивальник. Пару раз “по малому” прийшлося сходити туди, бо так і не дочекався, коли виведуть.

Чисті майку, труси й шкарпетки батьки передали на шостий день після того, як мене взяли.

Душу в райвідділку нема. Над умивальником у туалеті можна помити руки й лице. Часом ходив туди без футболки – споліскував плечі й груди, одягав чисту футболку, і було добре. Хоча загалом почувався як бомж. А як інакше, коли не миєшся півмісяця й одяг до тебе липне? Запаху від себе не чув тільки через те, що він приходив поступово. Бомжі, мабуть, також не чують свого запаху.

В “івеесі” спав у дубльонці, шапці, капцях. І все одно вночі доводилося вставати й ходити, щоб розігрітися. Батарея чомусь узагалі не гріла. Хоч у коридорі, де ходили мєнти, було тепло.

Зубну щітку передали в перший день перебування в “івеесі”. За правилами райвідділку, її мати заборонено.

Темряви за ґратами не буває. Світло горить цілодобово, й виключити його не можна. На мізки давить, але звикаєш. Правда, в СІЗО, у сусідній камері, сидів чоловік, якого називали “Бандіт”. То він щовечора, коли лягав спати, бив лампочку, і зранку йому вкручували нову. Є зеки, яких мєнти бояться і вважають за краще не чіпати.

У СІЗО нас сиділо 11, а підлога мала площу 2 на 2 метри. Поїв, сходив у туалет, почистив зуби – і на нари. Там роби, що хочеш. Я намагався просинатися о сьомій ранку, коли більшість спали. Тоді міг зарядку зробити.

Русский язык в камере

Українську мову в камері СІЗО чув тільки з телевізора. Всі говорили російською. Смотрящим у хаті був азербайджанець. Він сказав, що поважає мою думку, і я можу говорити як хочу.

Коли перевели в СІЗО – попросив батьків передати молитовник. Прийняли тільки Новий завіт, а молитовник чомусь потрапив у бібліотеку. Звідти його отримати – складна процедура. Треба заяву писати начальникові, й тижні за два, може, книжку передадуть.

Першу почав читати за ґратами книжку “Гітлер і Сталін”, російською мовою. Підкинули співкамерники в СІЗО, сказали, що я мало знаю про Сталіна, тому й голову йому пиляв. Потім передали книжку про Крути, якої я раніше не мав, і “Сад Гетсиманський” Івана Багряного. Коли читаєш про табори, де в камерах-одиночках сидять по 26 людей і щоночі когось розстрілюють – настрій піднімається.

Тиші в СІЗО бракувало. Телевізор цілодобово включений значно голосніше, ніж нормальні люди вдома вмикають. Удень крутиться М-1, часом – новини, а вночі – порнографія.

Чистого повітря і так мало, бо туалет тут же, та ще й більшість курящі. А коли  ремонт робили – фарбували нари й підлогу, то взагалі дихати не було чим. Усі поставали біля решітки й ловили повітря, як риба біля ополонки. Пофарбували спочатку половину підлоги, закінчувати мали, коли решта висохне. Але я не дочекався – випустили.

Пофігізму тюремного не вистачало. Переживав постійно, думав: випустять чи не випустять? Засудять – не засудять? Якщо засудять, то на п’ять чи на 10 років? Адвокат буде чи ні? Від цих думок дах їде страшно.

Рідних дали побачити вже тоді, коли справу направили в суд. По обличчю батька помітив, що переживає більше за мене. Але по справі один одного не запитували.
Андрій ЯНОВИЧ, журнал “Країна”

Tags: Вокруг театр, Общество
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments